Є багато важливих подій, які стали віхами в історії людства, але, звичайно, однією з значних було створення вибухових речовин. Традиційно вважається, що порох винайшли китайці до нової доби. Європейці почали використовувати його лише у XIV столітті. Але саме після цього вони змогли поширити свій вплив на решту світу.
Порох старого зразка – це суміш калійної солі (селітри), деревного вугілля та сірки. Це була найпоширеніша вибухова речовина майже до кінця XIX століття.
У 1845 році німецький хімік Шенбайн обробив бавовняне волокно сумішшю концентрованих азотної та сірчаної кислот. В результаті вийшов білий волокнистий продукт, схожий на бавовну і відомий нині як нітроцелюлоза, або піроксилін. Це була скоріше вибухова речовина, ніж порох.
Приблизно в цей час італієць Асканіо Собреро експериментував з гліцерином. Він обережно, краплю за краплею додавав його до суміші концентрованих азотної та сірчаної кислот. В результаті вийшла невелика кількість нітрогліцерину, який виявився навіть сильнішою вибуховою речовиною, ніж піроксилін.
Майже через 20 років шведському хіміку Альфреду Нобелю випадково вдалося отримати динаміт. Він працював з нітрогліцерином, який створював багато проблем, оскільки часто вибухав під час виробництва та транспортування. Хоча Нобель і знайшов досить безпечний спосіб отримання нітрогліцерину, робота з ним все ж таки загрожувала несподіванками.
Одного разу Нобель діставав кілька бідонів з нітрогліцерином із коробки з діатомітом (пухкою породою вулканічного походження), в якій вони знаходилися, і виявив, що бідон дав текти. Суміш нітрогліцерину і діатоміту, що пролився, утворила тверду масу. Це зробило вибухову речовину набагато менш чутливою до струсу.
Так нагода допомогла відкрити динаміт!