Якби людина не мала чудового дару уяви, ми, можливо, і не мали б забобонів взагалі. Навіть якби людина не вивчала явища природи, здається, що окремі забобони ніколи не помруть. Блукаючий вогник протягом століть був предметом багатьох дивовижних історій. Багато легенд розповідали мандрівники, що втратили дорогу в болотах і вийшли з них лише завдяки блакитному вогнику, який, здавалося, танцював перед ними, показуючи шлях. Це було щось невловиме. Люди думали, що блукаючий вогник — це й злий дух, який захоплює їх на смерть. Блукаючий вогник має ще одну назву — «свічка покійника». У Англії, у її частинах, це явище називали по-різному. Блідо-блакитне полум'я на болотах і топях бачили люди і в Німеччині, і в Шотландії, Ірландії, і навіть у Венесуелі. Іноді блакитний вогник світиться в одному місці, але частіше блукає. Іноді він з'являється та зникає. Його латинська назва - "ігніс фатус", що означає дурний вогонь.
Блакитний вогник з'являється в результаті світіння болотних газів, які виділяються з рослин, що згнили, і тварин, що потрапили в трясовину. Один із таких газів — суміш водню та фосфору. У сухому повітрі ця суміш спалахує полум'ям — от і готовий блукаючий вогник.
Але чому ж цей факт спричинив стільки забобонів? Можливо, річ у тому, що блукаючий вогник часто спостерігали біля церков, де ґрунт та клімат сприятливі для подібних явищ. А коли люди намагалися йти за вогником, то вони його врешті-решт втрачали, бо це всього лише гази, що світяться.
В Уельсі і сьогодні селяни вірять у наступне пояснення блукаючого вогника. Багато років тому святий Девід обіцяв жителям Уельсу, що жоден із них не помре, не побачивши в церковній огорожі світло, яке він викличе. З того часу жителі Уельсу вірять, що блукаючий вогник — це привиди, які прийшли з церковної огорожі, щоб відвести душу померлого.